Фараон обдурив нас, або Як треба писати, аби «не жувати сіна»
Собака гавкає – караван іде. Будьте собакою, будьте собою. Треба – то гавкайте. А ще не дайте охочим обламати вам крила, і ви дізнаєтеся, що таке щастя.
Так афористично та відверто презентував свою книгу «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» у стінах майже двостолітнього вишу «коронований» В’ячеслав Васильченко.
28 травня чотири групи «словолюбів» (хочете, й «славолюбів») із математичним поглядом на світ (майбутня професія вимагає) вітали письменника, як свого рідного. А «кровні зв’язки» й справді є. Саме в Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова В’ячеслав Миколайович здобував фах «словознавця» й саме тут «захищав» своє право викладати спудеям на правах професора. Тож розмова зі жвавими першокурсниками відразу набула невимушеного, по-студентськи відвертого характеру. Пересипані жартами серйозні відповіді на часом навіть провокативні питання зблизили оратора з аудиторією настільки, що вкінці не тільки книжки купувалися, а бралися автографи навіть для друзів та знайомих.
Говорили багато і про різне. Проте героєм розмови залишалося слово. Українське, модерне, конкурентоспроможне.
У одному зі своїх інтерв’ю «єдинорушник з відзнакою» зазначав, що «корона», по суті, йому не тисне, тож йому, дипломанту брендового конкурсу, живеться досить комфортно в письменницькому середовищі. От і сьогодні згадував «літературний вовколов» свою передісторію «корони», дякував подружжю Логушів за те, що роблять справу за покликом серця.
На детектив письменник «замахнувся» ще в 1991 році, а остаточно «домахався» до премії вже минулоріч. «Хрещеним батьком» в літературі називає А.Куркова, який колись давно запевнив: «Це не графоманія, але працювати ще треба багато». І В’ячеслав Миколайович запрацював. Звернувся до улюбленого жанру, яким зачитувався вже не один рік, проаналізував ситуацію, що склалася на українському ринку літератури, і вирішив, в Україні немає ні свого Шерлока, ні принаймні Каменської. І висунув свого Богдана Лисицю як претендента на цілу серію детективних розслідувань, спочатку суто книжних, а згодом, може, і екранізованих.
Письменник відзначає, що детективні традиції в Україні розвинені дуже слабко, часто ставлення в читача до такого роману, як до чтива, як до несерйозної літератури. Хоча сам «любитель гостросюжетного жанру» завжди захоплювався силою розуму і того ж Шерлока, і тієї ж Марпл. Річ у тому, що в детективі врешті-решт добро ставить на місце зло. І ми, дорослі, любимо читати казки не менше, ніж діти, хіба в дещо трансформованому вигляді. От і вся «детективна арифметика» за Васильченком.
Письменник зізнається, що після закінчення роману на душі стає сумно і спустошено, адже твій вигаданий світ припиняє функціонування, він зароджується уже в уяві читача, тікаючи якось від свого творця. Хоча це і є самоціль – знайти свого реципієнта. Бо книжка без читача – пісня, яку ніхто не прослухав. Так втрачається сенс затрачених зусиль.
«Професор із ліричним началом» зізнається, що пише в багатьох жанрах, зазирає до публіцистики, часом віршує. Видавець пропонував навіть пустити в світ збірку поезій. На що письменник відповів: «Детективам із віршами не зраджую».
Часто в житті згадує слова Жванецького, що життя досить коротке, щоб витрачати час на нецікаві речі. Тому письменник може відкласти недочитану книгу, якщо автор так би мовити «жує сіно». У детективі має бути дія, гра з читачем, інтрига. Якщо цього немає – книга суха і нецікава. Треба писати про те, в чому добре розумієшся, відображаючи особливості нашого життя. Про англійців краще напишуть самі англійці, а нам краще писати про себе. Тільки так можна зацікавити світ своєю літературою.
В’ячеслав Васильченко ділився планами на майбутнє – і щодо нового роману, і щодо нової рекламної футболки, радив читати класику й «якісних» сучасників, не відволікатися на думки «критиків», які обов’язково з’являться після першого ж успіху, й почнуть говорити, як краще і як треба. Зізнався по секрету, що фараон нас обдурив, сказавши, що правда одна і абсолютна. Правди в житті дві. Треба шукати свою.
Така собі «життєва лекція в математичному кабінеті» (з досить символічними епіграфами над дошкою) завершилася без оцінок і домашніх завдань. Хоча ні, одне було – залишатися собою. А ще, як майбутнім педагогам, заборонити собі нецікаве викладання, читати художню літературу, збагачувати свою думку і єднатися в один духовний сегмент.
Не так і мало, проте, зважаючи на спраглий інтерес драгоманівців до «софії» та практичні поради й щирі побажання їхнього гостя, все у молоді вдасться.
Дозвольте закрити журнал – лекція пройшла «на відмінно».
СВІТЛАНА КРАВЧЕНКО